Мої захоплення

Ти знаєш як хочеться жити                         

В мирі, добрі, любові.
Щоб починався ранок
Кавою запашною.
А вечір заходив у хату
 Із світлом зірок яскравих,
Щоб не ревіли гармати,
Не здригалась земля під ногами.
І хто лишень міг припустити,
Що знов піде брат на брата,
І кров потече як річка,
Заплачуть батько і мати.
Єдиний синок – кровинка
Сьогодні пішов у солдати,
Щоб боронити землю.
- Від кого?
- Не знаю, брате…

Весна

Як довго я тебе чекала.                                              

Свої надії, сподівання

На тебе, Весно, покладала.

Вважала, що з твоїм приходом

Не тільки оживе природа,

А й в душах людства проросте

Зерно любові та свободи.

Я дочекалась. Ти прийшла

З дощем, теплом,

Весняним квітом.

Та радість в серце не ввійшла,

Бо на Донбасі йде війна,

Свистять снаряди, гинуть люди…

А як хотілось в мирі жить,

Щоб чути спів пташок веселий,

Вдихати повними грудьми

Повітря, що пропахло медом.

Ходити босими ногами

По травах, що ростуть у лузі.

Збирати їх в букет духм’яний

І дарувати рідним, друзям.

Шановні, любі, припиніть

Благаю, цю війну безглузду.

Ви краще руки простягніть 

Один одному, всі ж ми люди!

Давайте будем в мирі жить,

Любити, сіяти, пахати

І цінувати кожну мить

Та ворогів не наживати.

Прийшла весна…

Донечці

Донечко, кохана, зіронько моя,

Я тебе чекала, я тобой жила.

Мріяла про тебе, навіть, уві сні,

Бачила, якою станеш на весні.

Ще була дівчиськом, але точно знала,

Коли вийду заміж, то роджу тебе

Сірооке диво, ніжне та кохане,

І назву я, доню, Юлею тебе.

Ти народилась на Святого Олексія,

Коли природа дихала теплом.

Тоді нарешті видалась нагода

Поцілувати ніжно у чоло.

Притиснути до серця міцно – міцно,

Щоб чула, доню, ти його биття

І зрозуміла, як мені потрібна,

Моя кровинка, донечка моя!

Сину

Син – таке коротке слово,

А скільки в ньому 

Любові, емоцій, життя.

Твоєї появи ми чекали з нетерпінням,

Хоч говорили,

Що народиться дівча.

Ти народився у неділю, вранці.

І світу сповістив: «Ось, я прийшов!

Мене любить, піклуйтеся, навчайте,

А згодом я віддячу вам за все».

Ти ріс розумним 

І слухняним сином.

Ми з рідними пишалися тобою.

Та час прийшов сказати тобі, любий,

Що завинили ми перед тобою.

Робота відбирала безліч часу.

Я – вчителька,

Твій тато – офіцер.

Пробач, але в той час робота 

Для нас була важливіша за все. 

Ти мріяв грати у футбол,

Я ж допізна була у школі.

Татусь із ранку, як завжди,

Був зайнятий на аеродромі.

Тепер, коли ти став дорослим, 

І в  тебе є своя сім’я.

Не припускай тих помилок ганебних,

Що припустили тато твій і я.

Прости і зрозумій:

Сім’я єдине,

Що варто цінувати, берегти.

Лиш у сім’ї на справді ти щасливий,

Запам’ятай, синок, це назавжди!

Что наша жизнь?                                                                        

Ребенок приходит в мир

Со сжатыми кулачками.

Еще не зная обид,

Ладони сжимал в чреве мамы.

Он чувствовал наперед,

Что жизнь не простая штука,

Что встретиться на пути

Немало пройдох и плутов.

И чтобы сломать барьер

Равнодушия, наглости, хамства

Все сильней сжимал кулачки,

Готовясь к борьбе с хулиганством.

И только на смертном одре

Расправил свои ладони.

Там, куда уходил 

Не бывает «воров в законе».

Как этот мир спасти?

Сделать добрей на порядок,

Чтоб вновь не сжимать кулачки,

Как это было когда – то.

Берегите счастье
Зима. Мороз и ветер.                                          

Cкрип снега под ногами.
Он уходил от счастья
Стремительными шагами.
Не думал тогда, не гадал,
Что скоро о том пожалеет,
Что счастье свое больше
Назад вернуть не сумеет.
Сначала все было как в сказке.
Как – будто в розовом цвете:
Улыбки, цветы, поцелуи –
Они лишь одни на свете.
Когда  появился наследник,
Прозренье настало мгновенно.
Сказал, что еще слишком молод
И требует сердце общенья.
Оставив ее с ребенком,
Ушел, громко стукнув дверью.
Мечтая, что жизнь расставит
Все нужные междометья.
Годы текли рекою:
Вино, девчонки, карты.
Жизнь прожигал по полной,
Как будто не будет завтра.
С годами все осознал он,
Решил вернуться за счастьем,
Но квартира была пустая,
Как сердце его когда – то.
Люди! Цените счастье,
Посланное судьбою,
Чтоб не кусали вы локти
Наедине с собою!

Кожному своє                                                         

Нелегка  у вчителя доля.
Потрібно вміти все і навіть більше:
Писати плани і до них конспекти,
Проводити уроки, семінари,
Здавати безліч усіляких звітів,
Займатися дітьми та їх батьками,
Які ніяк не вийдуть із дитинства.
Ще клеїти шпалери, фарбувати,
Полоти бур'яни та ще й копати,
Уміло забивати цвях у дошку,
Робить розмітку та електропроводку...
Сторонньому здається все так просто:
Прийшов, провів  і час рушать додому,
А платять вчителю"великі" гроші
І відпочинок влітку як ні в кого...
.. Чому ж тоді, вже кілька років поспіль,
Є недобір студентів до педвузів?
Чому ж тоді, вже кілька років поспіль,
Не йдуть у  школи молоді та творчі?
Пояснення просте, але логічне:
Не підняли (як вірилось завзято),
А в бруд втоптали вчителя і працю,
Його життя, надії, сподівання
На кращу долю,  на людське визнання.
... Було б, напевно, набагато краще,
Щоб їжу готував майстерно кухар.
Проводку лагодив простий електрик,
А діток вчив досвідчений учитель!